Насправді складно описати всю красоту та користь мандрівних таборів, але те, що вони неодмінно закладають в нашу душу любов до рідного краю - безсумнівний факт. Для мене піші мандрівки значно кращі, а ніж навіть поїздки великами. Маєш змогу приглянутись до кожної деталі навколо себе, протоптати ногами маршрут в кілька десятків км та, йо-ма-йо, з тобою іде банда таких же відморозків (в гарному сенсі слова), яка великою мірою стає для тебе ріднішою за безліч знайомих, чи будь-то друзів-задротів, які окрім власної оселі і таких же друзів нічого не бачать у цьому житті. Найбільше запам'яталось в поході бродяга-вівчарка, яка пристала до нас Острозі на площі та прямувала за нами до одного з сіл (мабуть, якісь люди приманили її собі в двір), також запам'яталось, як ми з Владом побачили на лісовій дорозі лося і бігли за ним, а він холєра втік швидше; вразили своєю величчю та шикарним виглядом з них пагорби села Теремне (реально проглядається природа на кілька кілометрів), а ще Юрка показав на тих пагорбах могилу вояка УПА, представляю з яким ентузіазмом та насногою ці вояки бились за той мальовничий край. Горить ватра, люди співають пісень, хтось намагається поговорити з рідними по телефону, але приходиться дертись далеко на пагорб, щоб хоч трішки зловити зв'язок. В селі Вілія тітонька пропонувала нам всім поїхати на чиєсь весілля, але люди були трохи вимотані та не сильно вдягнуті на таке дійство, то прийшлось відмовитись) І ще багато чого, що не передаси словами...